Камерно, але з особливою внутрішньою напругою та глибиною сенсів, 16 квітня, викладачі кафедри гуманітарних дисциплін та олімпійської освіти провели пам’ятний захід з нагоди 90-річчя від дня народження Валентина Яковича Мороза (15.04.1936-16.04.2019).
Валентин Мороз – видатний український дисидент, політв’язень, історик, який упродовж 1993-2019 років був професором кафедри українознавста, а згодом – гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського. Атмосфера зустрічі була пронизана не лише академічною рефлексією, а й щирим людським теплом: кожен із присутніх поділився особистими спогадами про Людину, яка залишила глибокий слід у долях тих, хто мав честь працювати поруч.
Завідувачка кафедри, доцентка Тетяна Курчаба окреслила постать Валентина Мороза в концентрованих, майже афористичних образах: «інтелектуальна велич…, сила…, воля…, характер…». Вона зізналася, що тривалий час сприймала Валентина Яковича як недосяжну постать – символ, до якого звертаються з пошаною, але без надії на безпосередній діалог. Однак спільна праця відкрила інший вимір цієї особистості – глибоко людяний, іронічний, відкритий до спілкування. «Ця велич могла бути дотепною та дуже простою», – наголосила вона, підкресливши унікальну здатність Мороза наповнювати будь-яку розмову інтелектуальним змістом. Саме тому, за її словами, він залишився одним із небагатьох людей, які справді формували її світогляд. Окремим штрихом до портрета стала згадка про тонкий іронічний гумор Мороза: доцентка зачитала одну з гуморесок, подарованих їй автором. Валентин Якович мріяв видати їх окремою збіркою – але не встиг, залишивши цей задум як ще один незавершений, але промовистий штрих до своєї багатогранної натури.
Доцентка Руслана Труба звернулася до історії наукового осмислення постаті Мороза. Вона пригадала 2008 рік, коли з ініціативи професора Олега Полянського до 72-річчя дисидента було проведено розширене засідання кафедри – подію, яка фактично стала першим системним представленням Валентина Мороза в академічному середовищі університету. Саме тоді прозвучала розлога доповідь Полянського, що започаткувала майже десятирічну працю над монографією, виданою у 2018 році ще за життя Валентина Яковича. Вагомий внесок професора Олега Арсеновича Полянського у дослідження наукової та ідейної спадщини Валентина Мороза сьогодні є одним із важливих джерел для розуміння цієї постаті в контексті українського національно-визвольного руху другої половини ХХ століття.
У своєму емоційному есе Руслана Труба окреслила Валентина Яковича, як представника покоління «чесних і сміливих», які, попри репресивну реальність «тюрми народів», не відмовилися від права бути собою. Вона згадала слова єврейського дисидента Йосипа Мешенера, який назвав Мороза «гранітною людиною», і підкреслила, що сила дисидента – не лише в інтелекті, а передусім у характері. Вона підкреслила: Мороз «писав, говорив і робив те, що відображало його світоглядну позицію», а в одній із публікацій про нього влучно сказано: «Він не мав ні армії, ані зброї, але мав сильну волю». Саме ця внутрішня сила дозволила йому вистояти в умовах репресій і стати символом незламності. Завершуючи свій виступ, дослідниця звернулася до його ж слів, які звучать як етичний заповіт: «Сидіти за ґратами нікому не легко. Але не поважати себе – ще важче. І тому будемо битись!» і додала: «І Ви бились…».
Професор Олександр Турчак поділився спогадом про студентські роки в ЛНУ ім. Івана Франка – про спецкурс з історії України, який Мороз читав у 1992 році. Оригінальність викладу, заборонений у радянські часи фактаж і сміливе авторське трактування історії справляли на студентів глибоке враження, формуючи нове покоління мислячих українців.
Доцент Ярослав Тимчак згадав принциповість Валентина Мороза. Він не терпів порожніх декларацій, наголошуючи: «Нікого не цікавлять добрі наміри, усіх цікавить добра продукція!» або «Добрий хлопець – це не професія!». Його вимога дивитися на світ «українськими очима» була не просто науковим принципом, а світоглядною позицією.
Особливо проникливими стали спогади доцентки Марії Поцюрко, яка описала свою першу зустріч із Валентином Яковичем як подію глибоко символічну й духовно наповнену. Від несподіваного знайомства до тривалих розмов про історію, Україну, еміграцію і людську гідність – цей досвід став для неї одним із визначальних у житті.
Декан факультету туризму, професорка Світлана Криштанович акцентувала на актуальності життєвого кредо Мороза сьогодні: «Будьмо українцями! Виховуймо своїх дітей як українців! … Можна вигнати українця з України, але не можна вигнати Україну з українця». Ці слова звучать як етичний імператив, що не втрачає сили у сучасному світі. Життєвий шлях Валентина Яковича Мороза постає перед нами як цілісний наратив незламності духу, відданості національній ідеї та безкомпромісної боротьби за правду і гідність українського народу.
Його моральним дороговказом були слова, що підносять особисте існування до рівня історичної безперервності: «Для мене найсвятіше людське право – це право бути українцем… Між життям і смертю немає принципової різниці з точки зору вічності… Якщо переді мною довгий ряд моїх українських предків, якщо за мною довгий ряд українських нащадків, то моє «Я» не припиняється з моєю фізичною смертю…». У цих словах – не лише філософія особистості, а й формула національного безсмертя.
Запрошуємо приєднатись до офіційних сторінок нашого Університету в соціальних мережах!
